ІСТОРІЯ

“Мистецтво медицини, наче любов – це добровільно і радісно офірувати себе хворому”

“Пам'ять і думка – це диво. Зберігайте їх у недоторканності, бо забруднення призводить до страждань”

Д.В.Попов

Дем'ян Володимирович Попов народився 13 листопада 1899 року в селі Гапонівка Полтавської Губернії в селянській родині Попова Володимира Порфир'євича. Вчився в приходській початковій школі, потім в интернаті села Харківці та комерційному училищі міста Лохвиця. У 1920 році вступив та року 1925 (перший радянський випуск) закінчив Одеський медичний інститут. Професійне життя Д.В.Попова тривало 61 рік. Десять з них він присвятив хірургії – працював у місті Кировограді та області, хірургом потрапив на фронт Другої світової війни. Деякий час лікар Попов захоплювався фіто, райцтерапією, кровопусканням, тібетською медициною,  але згодом звернувся до гомеопатії, яку почав вивчати на початку 30-х років, ще працюючи хірургом та завідуючим районною лікарнею в селі Устинівка Кировоградської області. Першими гомеопатичними підручниками були "Органон" Ганемана, лікознавство Шарета і Неша.

У 1935 році Попов приїздить до Києва і працює виключно як лікар-гомеопат. В той час у столиці працювали близько 30 лікарів-гомеопатів, які використовували головним чином поліпрагмазію (прописи з багатьох ліків) і користувались низькими потенціями. Завдяки експеріментам і величезній  практиці Дем'ян Володимирович перейшов до методики уніцізму (призначення одного препарату), а також почав застосовувати високі та надвисокі розведення ліків. Він швидко стає найпопулярнішим лікарем-гомеопатом.  

Перше місце де працював Д.В.Попов у Києві – поліклініка Червоного Хреста на Подолі, останнє – поліклініка лікарні №14 лікарні ім. Жовтневої Революції (на разі Олександрівська лікарня). Йому несподівано довго дозволили вести приватну медичну практику (мабуть радянська влада не второпала, як їй відноситись до популярного лікаря-гомеопата). З другого боку, відомо, що  радянське та партійне керівництво потай лікувалося у доктора Попова. За приблизним розрахунком за своє життя він проконсультував близько мільйону пацієнтів - абсолютний рекорд, недосяжний для сьогодення. Часто доктора Попова запрошували у відомі київські клініки для консультації складний хворих. Він володів чудової пам'яттю, відточеною спостережністю, асоціативним мисленням, надприродною працьовитістю, філософським ставленням до професії та життя. 

Гомеопатія в країні, де лікарю Попову прийшлося працювати усе життя, завжди існувала напівлегально. Її не ліквідували, але намагалися в різний спосіб пригнітити. Видавались окремі накази, що забороняли лікувати гомеопатично певні захворювання, та які уніможливлювали використання багатьох гомеопатичних ліків, вводилася заборона на навчання гомеопатії у будь-якій формі, та видання гомеопатичної літератури. 

Село Устинівка
Інтернат в с.Харківці

Лікар Попов дивовижно поєднував у собі широту мислення зі вмінням бачити подробиці. Він природньо приймав і оцінював діалектичність світу. У нього не було професійної гордині, він вважав медицину єдиною, рекомендував вивчати її історію, мислити філософськими категоріями. Ці  якості  дозволили йому виховати цілу низьку послідовників. Його теоретична, феноменологічна та практична спадщина, а також діяльність його учнів створили  таке явище, як Київська гомеопатична школа. За заслуги в галузі гомеопатії Д.В.Попов був нагорождений орденом “Трудового Червоного Прапору" (перший і єдиний гомеопат на теренах СРСР) та медаллю Міжнародної Медичної  Гомеопатичної Організації.

Талановита людина – має талан у всьому, Дем'ян Володимирович не був виключенням. Він звертався до поєзії, був колекціонером мистецтва, його друзями були видатні представники художньої інтелигенції. Природа надала йому  міцну  пам'ять, асоціативне мислення, надзвичайну працездатність.

Рецепт Д.В.Попова

Лікар Попов завжди керувався своїм улюбленим гаслом – festina lente (поспішай повільно). Він познайомився з  доктриною гомеопатії завдяки  “Органону” Ганемана, практичним посібникам з лікознавства Неша та Шарета, бував у Москві на засіданнях Всеросійсього товариства лікарів-гомеопатів. Перші гомеопатичні ліки (в низьких потенціях) Дем'ян Володимирович отримав з ленінградської гомеопатичної аптеки за часів українського голодомору та зубоження медицини. Так почався його багаторічний  експерімент з випробування ефективності гомеопатичного метода лікування. Досить швидко йому стає зрозумілим, що гомеопатичні ліки здатні допомогти навіть у випдаках хірургічного профілю. В той же час лікар Попов переконався в існуванні гомеопатичного лікарського загострення. 

В майбутньому загострення від ліків зробилось у нього ключем для розв'язання багатьох “гомеопатичних проблем”. Він намагався якомога зменшити загострення, щоб воно меньше впливало на пацієнтів. В той же час він вважав, що загострення від ліків найбільш надійний спосіб для уточнення гомеопатичного лікознавства, що перевантажене симптомами загального характеру. За думкою Д.В.Попова якраз високі розведення можуть  выявити всі особливості лікарської речовини, на відміну від того, що низькі потенції викликають лише малохарактерні симптоми. Цей висновок дозволила йому зробити широка практика и методика уніцизма, якої він притримувався  в зрілий період свого професійного життя. Він наполягав, що гомеопатичні загострення від високих розведнь виникають виключно у надчутливих осіб. 

В результаті дослідження таких людей можна розпізнати їх лікарський тип, або  як ми зараз говоримо про це “образ ліків”. Ця ідея виникла внаслідок  роздумів лікаря Попова над сутністю понятть “здоров'я” та “хвороби”. Його висновок був категоричний – людей, повністю здорових у всіх відношеннях не існує. Є практично здорові люди, але оцінювати рівень їх здоров'я слід теж індівідуально. Таким чином, він вважав, що відоме положення Ганемана щодо гомеопатичних лікарських випробувань на здоровых людях здійснити на практиці неможливо. 

медаль на честь Д.В.Попова
Особисті речі Д.В.Попова

Эфективному застосуванню гомеопатії сприяли виконання рекомендацій Ганемана, досконале знання Матеріа Медіка, професійна спостережливість, здібність до інтегративного мислення та ретельне ведення медичної документації. 

На часі свого появлення у Києві Д.В.Попов був вже досвіченим гомеопатом, упевненим в безумовній перевазі цього метода над іншими консервативними методами терапії. Завдяки гомеопатії, зокрема феномену гомеопатичного загострення від ліків він навчився бачити людину в цілому, не розділяючи її  психічних особливостей від соматичних. Він був блискучим діагностом та прекрасним психологом. У своїх прописях він ніколи не курувався тільки нозологичним діагнозом захворювання, вважавши його необходною, але недостатньою інформацією для знахождення подібності. Він не віддавав переваги фізичним або ментальним симптомам, вважаючи їх нарівні з історією  життя і модальностями пацієнта рівноправними частками "формули" для пошуку слушних ліків. Обгрунтуванням призначення слугували для нього найбільш яскраві та характерні симптоми пацієнта. Вся його практика – це нескінчений пошук потенцій, ритму, тривалості прийому ліків, уточнення лікознавства, удосконалення гомеопатичного прогнозування на підставі величезного досвіду та інтуіції. Він був переконаний, що високі разведення діють більш глибоко та надійно, чим низькі, та що прогноз захворювання при гомеопатичному лікуванні може бути істотно покращений. 

Саме існування гомеопатії в Україні і зокрема у Києві в значній мірі підтримувалося  авторитетом доктора Попова. На консультацію до нього  і лікарі-гомеопати, і представники ортодоксальної медицини часто спрямовували тяжких хворих.

Д.В.Попов застосовував таке поняття, як “міазм” виключно в плані “спадкового забруднення”. Він користувався тільки одним терміном – “псора”, маючі на увазі загальне явище, не розподілене на категорії. Для нього не існували  також “готові антідоти” в гомеопатії, ліки завжди підбиралися на підставі закону подібності.  Будь-які штампи здавалися йому відступом від мистецтва лікування. Особливу увагу він приділяв модальностям, які вирізняли індівідуальність пацієнта. Однак, маючи стійкі власні переконання він не був ортодоксом у гомеопатії, супротивником інших точек зору. Він тримався своїх поглядів, але вважав, що індівідуальність властива не лише пацієнтові, але і лікарю. 

                                                                            Історія без коментарів:

Єдина зажиттєва фотографія С.Ганемана
Київський гомеопатичний збірник. Самодрук 1960 р.
Д.В. Попов 1960-ті роки
Пам'ятна медаль С.Ганеман - Д.Попов (автор В.Владимиров)
Книга запису хворих лікаря Д.Попова 1955 р.
Напис: "В цій книзі пронумеровано 496 сторінок..." підпис зав. РФВ, печатка сталінського відділення Міністерства фінансів УРСР 1955 р.
Записи рукою Д.В.Попова в книзі обліку хворих, в середньому 40-50 пацієнтів на день, 1955 р.

Тетяна Дем'янівна Попова народилась 15 вересня 1930 року в Україні, в місті Кировограді (на той час Зіновєвськ, раніше Єлісаветград). Закінчила Київский медичний  інститут у 1955 році. Почала працювати лікарем з 1956 року, спочатку як хірург, потім, перейняв досвід батька, як лікар-гомеопат. Завдяки її ентузіазму та великим зусиллям в 1987 році вона стає головним лікарем першої в Україні госпрозрахункової гомеопатичної поліклініки, а згодом очолує Центр Гомеопатії Міністерства Охорони Здоров'я України (1989-1995). Тетяна Попова перший засновник та організатор Національних конгресів з гомеопатії в Україні та учасник міжнародних гомеопатичних форумів. В 1989 році їй присвоєне звання Заслуженний лікар  України. В 1990 році вона отримала почесну медаль за развиток гомеопатії на Міжнародному конгресі в Мексиці. Окрім того, Тетяна Дем'янівна нагороджена орденом “Святої Ольги III ступеня” (2007). Лікар Попова авторка численних праць з гомеопатії, найпопулярніша книга у перекладі видана у Росії, Франції, Чехії, Німеччині. Т.Д.Попова чимало сприяла створенню класичного, разом з тим оригінального напрямку в гомеопатії, що отримало назву “Київська гомеопатична школа”. Виникненню цього, визнаного у гомеопатичному світі феномену, сприяла ізоляція СРСР, вісутність легальної можливості навчання гомеопатії. Таким чином, методологія школи, її традиції складались поступово під контролем практики.

 

Теоретична спадщина Д.В. Попова, подвижницька діяльність наступного  покоління українських гомеопатів на чолі з Т.Д. Поповою створили умови для подальшого розвитку унікального явища “Київської гомеопатичної школи”. На разі вона має власні теоретичні принципи, які пройшли випробування часом, лікарі, що працюють за цією методикою домогаються чудових результатів. 

Сьогодні переважна більшість українських гомеопатів вважає себе прихільниками Київської гомеопатичної школи та учнями лікаря Попова. Хоча справжніми учнями і послідовниками є вкрай невелика група лікарів, які не тільки особисто були знайомі з Дем'яном Володимировичем, але і на практиці дотримуються положень його доктрини. Тетяна Дем'яновна Попова також виховала низьку відомих лікарів-гомеопатів. На разі Інститут гомеопатії у своїй освітній програмі зберігає і розвиває кращі традиції школи.    

Найважливіші принципи Київської гомеопатичної школи:

  1. Використання високих розведень, як найбільш спеціфічних та фундаментально впливаючих на організм. 
  2. Розуміння гомеопатичної дози, як напрямку впливу (вектору), а не кількості лікарського засобу.     
  3. Вибір ліків на підставі вивчення Матерії Медики, особистого досвіду та знань лікаря. Застосування реперторізації та інших довідників має допоміжне значення.
  4. Аналіз випадку захворювання має включати єдність ментальних і соматичних симптомів (зокрема даних об'ективного обстеження), біографії пацієнта, модальностей, з врахуванням офіціального діагнозу. 
  5. Повторення прийому ліків у хронічних випадках, в залежності від властивостей лікарського засобу, його потенції та індивідуальності пацієнта.
  6. Прганення мінімізації ліків, при існуванні умов - призначення одного лікарського засобу на випадок хвороби (уніцизм).
  7. Вибір тактики лікування в залежності від загострення від ліків та прогнозу захворювання.
  8. Критерій правильного лікування - обов'язкове дотримання правил руху патологічного процесу (законув Ганемана-Геринга).
  9. Використання міазматичної теорії Ганемана виключно для оцінки життєвої сили організму і прогнозу хвороби.